Учнівська творчість

ПОДАРУНОК ДОЛІ

Твір

 Далеко-далеко у горах жила дружня велика родина. Голова родини любив свою Батьківщину і не раз оспівував її велич і красу у своїх фільмах (працював телеоператором на телебаченні). У любові до рідного краю він виховував своїх дітей. І жили б вони й досі у мирі та злагоді, але  раптом ці величні гори перестали бути безпечними для них, перестали бути їхнім оберегом. Землетруси несли відчай, руйнування ,сльози…

          Хоча «Краще гір можуть бути тільки гори…», але ж людина шукає , де  ліпше. Тому голова родини прийняв важке доленосне рішення: прийняти пропозицію рідних, які на той час проживали в Україні.

          Коли прощався з батьками, рідним краєм, кожне слово його  -  як важка сльоза, сповнена любові до рідної землі  і нестерпного болю через необхідність розлуки з нею. Але любов до  дітей переважила любов до Батьківщини.

          Так запорізький край став другою батьківщиною для   родини.  Тому кожен  своїми справам  намагався прикрасити  цей край. Старші сини боролися з «бідою»   країни – дорогами. Вони запровадили виробництво якісного асфальтного покриття. Менші брати ходили до школи. Особливо багато зусиль докладали, вивчаючи історію і мову своєї другої Батьківщини. Вони розуміли, що це єдиний шлях до їхнього щасливого майбутнього. Як тільки закінчили навчання, долучилися до справи старших братів. А коли родина стала на ноги, почали займатися благодійністю, щоб віддячити тій землі, що прийняла їх. Віддячити тим людям, які були поруч у важкі часи.

          Робили те, що вміли найкраще: в одному селі побудували дорогу до храму, в іншому – поклали асфальт з віддалених вулиць до центру села, а учням – навколо      школи. Справжньої окрасою села Балки став яскравий, різнобарвний майданчик біля дитячого садочка, яким милуються дорослі, якому радіють діти.

          Я – маленька дівчинка, на ім’я Ельміра, з вірменським корінням. Батьки прищепили мені любов і до Вірменії, і до України. Я була на батьківщині тата, милувалася гірськими краєвидами, познайомилася з ріднею, розповідала їй про запорізький край. У наших народів багато спільного: цікава історія, волелюбний дух, звичаї і традиції. Наші народи об’єднують такі якості,  як щирість та гостинність. Мій мудрий дідусь повчає: «Якщо часто збираєш стіл – тобі обернеться більше». Тому на свята вся  наша родина  збирається в домі голови роду – дідуся. Ми раді всім гостям, українським друзям, які давно стали нам дорогими. На столі долма і запечена з яблуками качка, хам і холодець з хроном. І лунають навкруги українські та вірменські пісні. В улюбленій пісні мого дідуся є такі слова: «Усі ночі я мрію про тебе, я сумую, сумую…» Дідусь ніколи не забував про свою Батьківщину, але він щиро вдячний запорізькому благодатному краю за те, що наша родина тут щаслива. Він називає це подарунком долі.

Я дуже люблю свою родину і пишаюся нею. І тому  мої  маленькі перемоги  у навчанні та творчості – це особистий внесок у справу родини. А ще я дуже люблю малювати  і, можливо, у майбутньому,  стану художницею  і обов’язково  додам щасливих чарівних барв у красу запорізької землі.

                                                                  Дадікян Ельміра, 5 клас.

           Всеукраїнський конкурс есе «Європа починається  з тебе»

 

  «Знання ваших прав - ваша сила»

                                          (В. Стус)                                                               

Скінчився ще один день, день, який ніколи не повернеться, щоб повторитись, як не повернеться жодна хвилина з прожитого. Хіба що спогади хлюпнуть хвилею.

Як прожила я цей день? Марно? Ні, але ж зробити можна більше, значно більше. Бо ж втрачені хвилини - то ніби пустоцвіт. Страшно, коли в людини все життя - пустоцвіт.

Для чого живе людина? Для того, щоб творити прекрасне, щоб після себе полишити слід на землі. Не розмінюватись на дрібниці, а невтомно простувати до тієї високої мети, до тієї мрії, до тієї зорі, що повинна бути в кожного.

На щастя, я бачу свою зорю -  Україну - процвітаючу європейську державу. Україна сьогодні -  це повновартісна, повносила країна Європи. Наша держава має свою Конституцію, національну валюту, релігійну свободу. Ще одне досягнення України -  безвізовий в’їзд у країни ЄС. Українці - вольовий та гордий народ, який мріє про власну правову державу, поважає історію, культуру та рідну мову.

Ми справді дуже тісно пов’язані з Європою, але становище нашої держави на даний момент не найкраще. Правосуддя давно залишається в Україні терміном. І це, на мою думку, гальмує наш шлях до Європи.

У нас сьогодні унікальний шанс. Ми близькі, як ніколи, до євроінтеграції. І тому від кожного громадянина України залежить, наскільки скоро ми зможемо змінити наше суспільство, щоб бути гідними членами ЄС. Думаю, що стануть у пригоді уроки нашого історичного минулого, часи Київської Русі, коли князь Володимир і його син Ярослав разом зі своїм народом зуміли перетворити язичницьку державу на могутню європейську, з високорозвиненою культурою, освітою, судочинною системою. Крім того, ми повинні врахувати досвід інших європейських держав, зокрема тих, які зовсім недавно стали членами ЄС -  і рухатись вперед. Заради цієї мети нам необхідно вдома, на роботі, у школі - скрізь упроваджувати європейські стандарти. Не стояти осторонь, об’єднати всі зусилля нації, повірити в себе, у свою державу.

 

Упевнена:

                     Мораль і право, право і закон -

                     Рушійні сили для життя людини.

                     А їх знання надасть нам вірний тон

                     У розвитку держави – України!

Я переконана, що бездоганне  дотримання законів, високий рівень правосвідомості громадян - запорука в житті справжньої європейської держави. Тому  мій вибір майбутньої професії обумовлений саме цим фактом. Коли я закінчу школу, мрію здобути вищу освіту, стати висококваліфікованим юристом, щоб розбудовувати рідну країну.

Завжди, коли зустрічаю людину, що потребує допомоги, намагаюсь хоч якось її підтримати. Бачу несправедливість чи неправосуддя - аж серце стискається. Мене дуже обурило, коли дванадцятирічному Максиму Ткачуку відмовили в Нацвідборі  на участь у дитячому Євробаченні 2020. Проте хлопця підтримали  в соцмережах тисячами коментарів і лайків, а команда юристів стала на захист прав талановитого юнака. Отже, професія юриста дає можливість змінити цей світ, зробити його кращим, комфортнішим, ріднішим. Ось глобальна мрія, яку можна і треба реалізовувати.

А поки хочу звернутися до всіх українців із закликом до національного примирення, злагоди, єдності. Адже у нашому русі до Європи єдність має бути не лише політичним гаслом, а й запорукою стабільності в державі:

                              Поєднаємось, братове мої,

                              Синім небом і жовтим колоссям,

                              В європейській Вкраїні усім,

                              Щоб віднині нам добре жилося.

 

                                                                                                  Виконала

Полегенька Вікторія Сергіївна

учениця 10 класу

КЗ «Заповітненська ЗОШ

I - III ступенів»

"Об'єднаймось, брати мої..."

Твір

«Задивляюсь у твої  зіниці…», моя рідна земле! Мій героїчний, гордий, неповторний Запорізький краю! Край Дніпра - Славути, Хортиці, Великого Лугу, гуляйпільських степів, якими досі гуляє волелюбний дух батька Махна. Край Дніпрогесу та Запоріжжя індустріального.

Твоя історія сягає в сиву давнину, овіяну легендами. Із глибини віків випливають скіфські кургани,  славні подвиги козацтва, роки змагань за вічну мрію про свободу й державність, часи відбудови після Другої світової війни. Запорізькими шляхами ходили безсмертний Тарас Шевченко та геніальний Дмитро Яворницький. Запорізька земля виховала багато талантів, щоб прославляли вони свій рідний край, возвеличували запорізьку землю, її народ.

Чи забуде серце моє колись тебе?

Чи залишиться у пам’яті кожна часточка землі, що породила мене? Ні, не підуть із мого серця безкраї лани й життєдайні джерела, співучі гаї, сади, степи, маленькі, як писанки, хутори, села та великі міста.

У кожному з цих куточків моєї Батьківщини – краплина душі, шматочок власного серця. А наймиліша серцю – моя маленька Батьківщина – Заповітне. Наче зеленоока дівчина з золотим волоссям полів стиглої пшениці загубилася в степу.

Навіть важко уявити, що тебе колись не було. Ще задовго до Другої світової війни на місці Заповітного стояли чотири хутори: Стаханово, Папаніно, Цвіткове, Петрівське. Жили на тих хуторах веселі працьовиті люди, раділи життю, зберігали традиції народні, виховували дітей, співали пісні та господарством займались. І, мабуть, кожний із жителів мріяв про щасливе радісне майбутнє своєї родини, свого живописного хутора, рідної України. Тільки не судилося тим мріям здійснитися. Смертельним чорним ураганом пронеслась тими місцями війна. Моя рідна земле! Скільки ж ти вистраждала! Розривали тебе на шматки вибухи снарядів і бомб. Разом із дощами поливали тебе кров і сльози. Страшні , нещадні бої точилися на місці хуторів (бо якраз повз них проходила лінія фронту). Хутори були знищені лютим підступним ворогом.

На цьому невеличкому клаптику землі у вічному сні сплять близько чотирьох тисяч солдатів, які віддали життя за свободу, честь і незалежність Батьківщини. Вони мріяли, щоб тут шуміли сади, колосились хліба, сміялись діти. І лише через довгих двадцять років здійснився цей заповіт. На моїй багатостраждальній землі виросло селище - красень, селище - велетень, селище - пам’ятник:

Та ось здійснився заповіт,

Немов з минулого привіт.

Минуло декілька років,

Почувся посміх дітлахів,

А серед степу, як було,

Завеличалося село,

І усміхнулося привітно,

А зветься просто — Заповітне.

Моє село дуже красиве, сучасне. А окрасою села, на мою думку, є його мешканці - невтомні трудівники, які своєю працею прикрашають рідну землю. Я пишаюся тим, що трудові досягнення заповітненців відомі далеко за межами рідного краю. 

У далекі сімдесяті роки минулого століття, коли народжувалося село та

господарство, мої односельці чітко усвідомлювали: ніхто не збудує селище, про яке вони мріють, якщо самі його не збудують.

Викладаючи цеглину за цеглиною, почали зводити сучасне село, не схоже на всі інші в Україні. Пращури знали, що і навіщо будують. Вони були єдині в тому, що, народжуючи село, будують державу, в якій народ матиме незалежне майбутнє.

  Старожили згадують, як директор радгоспу ходив у гумових чоботах по багнюці, розставляв кілочки й розмічав: тут буде школа, тут центральна вулиця, а тут -  дитячий садок. Деякі не витримували тяжкої роботи і виїжджали, але більшість залишилася в Заповітному назавжди. Селяни віддавали господарству всі свої сили, увесь свій талант. І розросталося село. З'явилися вулиці, танцмайданчик, сільська рада, в якій брала шлюб молодь. Народилися перші діти в Заповітному.

          Уже не тільки хлібороби були потрібні молодому господарству. Почали зводити тваринницькі ферми. Важко було людям. Не було ні мощених доріг, ні транспорту. Але молодь є молодь, усе їй підвладне. Пісні допомагали долати всі труднощі, і лунали вони в Заповітному різними мовами. Кожна - прекрасна по-своєму, але всі вони славили рідну землю, людину-трудівника.

Село, наче богатир,  міцнішало, продовжувало процвітати. Замість маленьких хатинок з'явились двоповерхові будинки, замість танцмайданчика - будинок культури з прекрасною залою та багатою бібліотекою. А скільки радості було, коли побудували нову триповерхову школу! Дитсадок, наче вулик, заповнений бджілками, відгукувався радісним щебетом маленьких дітлахів

Люди зажили краще, працювалося вже не так важко. І вже не треба було носити з собою на роботу торбу зі шматком хліба та сала, бо на кожному відділенні були їдальні, в яких годували гарячою смачною їжею.

 Молодь вчилася і, маючи наставниками талановитих, мудрих керівників, працювала вже не просто з завзяттям, а ще й грамотно. І гриміла слава про селян Заповітного, які отримували «золоті» руна вовни, продавали державі якісне м'ясо яловичини, баранини, свинини. Експеримент – і потекли «молочні ріки». Співпраця з інститутом Асканія - Нова – і нові перемоги в галузі свинарства.

Заповітне – наче мати «Степового». А господарство, як рідний син-передовик, прославляє матір своїми здобутками .

 На виставці досягнень народного господарства у столиці були відзначені трудові подвиги радгоспу «Степовий», а працівники нагороджені срібними та золотими медалями. Маленьке село Заповітне вносило часточку своїх досягнень у велику справу: процвітання своєї Батьківщини.

 У школярів - свої успіхи. Знають вони від наставників - вчителів, що без минулого немає майбутнього. І тому в школі з’явився музей, тому працює гурток "Пошук". Святу криницю знань відкривають дітям вчителі, напувають, мов молоді пагони , новими знаннями. Прищеплюють любов до рідної школи,

вчать цінувати уроки історії, виховують почуття національної гідності,

самосвідомості, любові до рідного села. Гарними оцінками та перемогами в предметних олімпіадах, творчих випробуваннях, спортивних змаганнях відзначаються учні села Заповітного.

Зберегли селяни свою історію, свої звичаї, обряди, традиції. У Заповітному зажили вони новим життям. Бабуся, родом із Полтавщині, навчила свою онуку, що народилася вже в Заповітному, вишивати рушники своїми, тільки тому краю притаманними візерунками. А онука бабусі з Волині відгукується власним неповторним малюнком на рушнику. Плетуть кошики з лози діди і батьки, діти й онуки. Розмальовують дощечки для кухні, вирізають товкачі й ступи. Старше покоління жінок вчить молодь плести мереживо. Бджолярі з різних куточків України діляться між собою своїм досвідом і разом переживають негаразди. Отримати пораду по вирощуванню садів та виноградників теж можна в нашому селі. Бо не тільки війну пам'ятають мешканці, а ще й те, як можна заквітчати зруйновану, спаплюжену й зранену землю.

             Радіють люди, що село змінюється, а вони власними руками прикрашають рідну землю, рідне село, яке одне з найкращих в Україні.

Пишаюся тим, що у важкі часи переходу на ринкові відносини господарство не розвалилося (як багато інших в Україні, мотивуючи це явище "складними часами"), а утрималось і процвітає.

З високо піднятою головою своїми досягненнями заповітненці звітували на честь 28-річчя Незалежності України. І зараз, завдяки використанню накопиченого досвіду, злагодженої роботи керівника, спеціалістів і всього

колективу, ПрАТ «Племзавод «Степной» відоме в Україні та за її межами.

Розвиток господарства, розбудова села, достойна зарплата - це чинники, що сприяють відчуттю національної гідності, утвердженню незалежності селян і досягненню загальнонаціональної гармонії заради спільної мети. На мою думку, патріотизм - це та риса, на якій будується держава та нація, це віра, це спокій душі. Саме цьому і вчить приклад моїх земляків. А ще - не бути байдужими до долі Батьківщини.  

            Упевнена, покращуючи своє життя, шануючи  пращурів, народні традиції, ми навчимо своїх дітей робити те ж саме.  

У народі з давніх-давен кажуть: «Старість багата досвідом, а юність

надіями». Так от у моєму селі,  в селі Заповітному, досвід людей  старшого  покоління поєднався із знаннями, ентузіазмом і надіями молоді, від якої залежить, наскільки Україна буде сильною та могутньою.  

Ми думаємо про завтрашній день.   Мені, моїм однокласникам скоро доведеться зробити найвідповідальніший вибір у житті. Та не все так просто. Ми розуміємо, що сьогодні держава не може забезпечити безкоштовним навчанням всіх у будь-якому навчальному закладі. За рахунок нашого господарства можна    отримати професію, а потім – продовжити  справу батьків.  

Після закінчення школи я мрію здобути вищу освіту, повернутись до

рідного села, щоб приносити користь своїй Україні. Я не забуду своє коріння, своїх пращурів, їх великий труд, завдяки якому маємо те, що в нас є. Треба любити Вітчизну, адже від любові кожного залежить наше майбутнє, майбутнє України.  Любити її -  працювати в ім'я рідної землі. Саме майбутнє диктує завдання моєму поколінню, у виконання якого ми покладемо всю свою творчість, енергію. Саме моє покоління будуватиме українську державу третього тисячоліття, державу, яка відповідатиме сподіванням нашого народу, яка буде охороняти наші, а не чужі цінності, яка буде ґрунтуватися на найширшій суспільній єдності, яка збереже унікальність української нації.

І ми вирішимо це завдання. Вирішимо, якщо щоденно, погодинно, які б

великі й дрібні справи не робили, будемо пам’ятати про найголовніше - про Україну, про Батьківщину.

Можливо, доля подарує мені крутий і тернистий шлях, але я не впаду, бо згадуватиму своїх земляків, яким було ще важче, але вони йшли, бо вірили, що не вмре їхня  справа: її продовжуватимуть  нащадки.

Я хочу, щоб девізом кожного мого сучасника стали рядки з вірша І. Драча:

Жити. Творити. Світ берегти. Світити людині на цілі світи.

Це  буде завтра. А зараз іду своїм рідним селом і «Задивляюсь у твої зіниці..» , моє кохане Заповітне! Щоб мені не говорили, ти залишишся для мене назавжди таким же особливо привабливим, кращим навіть за екзотичні куточки землі. Бо ти - моя рідна земля. Мов перше кохання, ти ніжне й неповторне, так   хочеться тебе обійняти й пригорнути!  Заповітне - то тендітна квітка, що ніколи не зів’яне, а буде жити серед жорстокого степу, борючись за своє життя.

Ти - як сон. Чародійний сон, що зовні змінюється, а насправді залишається таким самим.

Заповітне …Ти захоплюєш мене навесні. Мов білі хмаринки, стоять одна за одною чепурні твої хатини, потопають у вишневому цвіті. Вони здаються незвичайними, бо стоять у живому вінку, в центрі пелюсткового багаття. Чистими вікнами дивляться вони на сільську вулицю. І ніякі казкові кришталеві палаци не можуть зрівнятися з чарівним видовищем простої селянської хати.

        Влітку    тебе   можна порівняти з дитиною, веселою,  зеленокосою, з червоним рум’янцем на щоках і тим дитячим сонячним сяйвом в очах, що притаманне  тільки дітям…

«Осінь рудою лисичкою непомітно прокралася до саду...» А ти одягаєш калинове червоне   намисто з пожовклим листям, коси прикрашаєш горобиною, і майже кожен тоді закохується  у твою красу.

А зараз ти засинаєш і бачиш солодкий сон.  У цьому сні - я , мої батьки, друзі, тополя з сусіднього двору, рідна школа…  І сон цей тебе заспокоює.        На вулиці  непривітно, а тобі тепло від того, що бачиш своє майбутнє, що воно в тебе є ...

Щаслива, що я є у тому сні про майбутнє. Щаслива, що виросла в Заповітному, селі, виплеканому турботливими руками моїх рідних та односельців. Усі ми щасливі, що господарство, якому ці люди присвятили своє життя, тримається, горить вогнем життя та процвітає, прикрашає собою рідну  землю.

І ще щаслива , що  мої  мрії та надії пов’язані з  моєю маленькою батьківщиною.    

Тож нехай серце пам’ятає, а душа співає про Заповітне, просто  Заповітне...

 

                                                               Гайдук Софія, 11 клас